Життя не триває вічно, радше навпаки — всього-на-всього мить. У ній вчишся бути дитиною, пізнавати любов, духовну й тілесну, прощати собі й комусь, а відтак не боятися самотності, органічної, як саме існування. До таких глибоких і водночас простих істин приходить Астрід Ліндґрен ще задовго до своєї меланхолійної та продуктивної старості.
